?

Log in

No account? Create an account

10-го септембра 1919-го року быв підписаный Сен-Жерменьскый мірный договор. Вдяка ньому Підкарпатьска Русь была приєднана до складу Чехословакії. Теріторія Русинів на юг од Карпат стала субєктом меджінародного права і Русины стали третім державотворным народом в новій републіці.
Тоту історічну дію опередили рішіня русиньской політічной репрезентації. Домашньой в Карпатах, але головно америцькой, котра выникла із русиньской еміґрації. На кінцю Великой войны выникали народны рады, котры были многых напрямів. Русины глядли своє місце в повойновій Европі. Наконец, і вдяка америцькым Русинам, выграла прочехословацька орьєнтація.

Не мож в єдній статі описати вшыткы історічны дії, котры проходили в тім часі на теріторії Русинів і серед їх політічных репрезентацій. Зато зосередиме ся холем на тоты найголовнішы пункты, котры привели Русинів до Чехословакії.

АНРУР і їй меморандум
Покля в Карпатах быв русиньскый політічный рух розділеный меджі окремы Руськы народны рады, котры выникали на теріторії Пряшівщіны, Підкарпатя, а і на Лемковині, і котрых представителі мали різны орьєнтації – од промадярьской через про російску, проукраїньску аж по прочехословацьку, в Америці была сітуація дакус інша.

І русиньска еміґрація в Споєных штатах Америкы была розділена поглядами, де належати в новій Европі. Но одколи Америцьку народну раду Угро-Русинів (АНРУР) зачав вести молодый правник General Motors Ґриґорій Жатковіч, америцькым Русинам подарило ся барз скоро соєдинити своє думаня, і рішыти, же найліпшов можливостьов є про їх отцюзнину быти в державі вєдно із Чехами і Словаками.


Русиньскый правник і політічный діятель, першый ґубернатор Підкарпатьской Руси Ґриґорій Жатковіч.

АНРУР повірила Жатковіча написати меморандум про америцкого презідента Вудрова Вілсона і 21-го октобра 1918-го року ся вождь америцькых Русинів з презідентом і стрітив. В меморандумі было веце можливостей, де бы мали Русины належати. Од верзії властной державы, аж по автономію в рамках Угорьска. Но вшыткы можливости з условієм, же Русины будуть признаны як окремый народ, повно незалежный од іншых народів. Вілсон рекомендовав Жатковічови приєднати ся ку даякій славяньскій державі і вступити до Середньоевропской демократічной унії.

На меджінародній сцені. Одділены од Українців
Вже 23-го октобра 1918-го року АНРУР вступила до Середньоевропской демократічной унії, котра в Споеных штатах сформовала ся головно з політінчой еміґрації народностных меншын Австро-Угорьской імперії, але і з Польщі, котра была під надвладов Росії.

Америцькы Русины в унії підпсали Декларацію общіх цілів незалежных середньоевропскых народів. Підпис за Русинів дав до документу Жатковіч. Втогды выголосив: „Нашы діла в Америці суть незалежны, одділены од україньскых.“


При підписі Декларації общіх цілів незалежных середньоевропскых народів. Жатковіч наліво за дзвоном. Впереду сидить Масарік.

Жатковіч втогды іщі припущав можливость быти автономнов державов, котра бы ся приєднала ку федерації, будь україньскій або чехословацькій, но вылучовав можливость державы з Мадярами і Румунами.

26-го октобра стрітив ся Жатковіч з будучім першым презідентом Томашом Ґаріком Масаріком, котрый му приобіцяв, же покля Русины вырішать приєднати ся до складу Чехословакії, будуть мати ґарантовану автономну теріторію. Докінця, же граніці Підкарпатьской Руси будуть такы, жебы Русины были спокійны. Быв підписаный Філаделфскый договор.

Жатковіч о стрічі з Вілсоном і Масаріком інформовав АНРУР і хоць в тім часі уж і Мадярьско пропоновало добры условії Русинам, покля бы зістали вєдно із Мадярами в державі, все ясніше ся рисовала путь Русинів до складу Чехословакії. Но є правдов, же в тім самім часі были Руськы народны рады в карпатьскій отцюзнині іщі все розділены, кажда тігала за іншый конець.

Русиньскый референдум
12-го новембра в Скрантоні, в штаті Пенсілванія, проходив зъїзд АНРУР, котрый за оптімалне про Підкарпатьску Русь выголосив чехословацьку варіанту. Русины хотіли федератівный прінціп і під себе вшыткы угро-русиньскы области: Спіш, Шаріш, Земплін, Абов, Боршод, Унґ, Береґ, Уґоча і Мараморош.

Жатквовіч, котрый сам быв родаком з Підкарпатя, но выростав у обставинах америцькой демокрації, протиснув пропозіцію, жебы меджі америцькыма Русинами о тій справі зробило ся голосованя. Вшыткым філіам русиньскых обществ і реліґійным ґрупам быв даный єден голос на каждых 50 членів. Плебісціт проходив у децембрі, 67 процент тых, котры голосовали, выразили ся за Чехословакію.

Русиньска діпломація в Европі
З ініціатівы презідента Масаріка пришли 17-го фебруара 1919-го року на мірну конференцію до Паріжа Ґриґорій Жатковіч і Юлій Ґардош за АНРУР. Інформовали там о русиньскім вопросі і по стрічі з Антонійом Бескидом, котрый вів пряшівску раду, сотворили Руську комісію, яка выступала за вшыткых Русинів.


Антоній Бескид став по Жатковічовій абдікації другым ґубернатором Підкарпатьской Руси.

Жатковіч з Паріжа уж не ішов домів до Америкы. В роднім краю треба было дорішыти процес приєднаня до складу Чехословакії, што значіло і пересвідчіти домашню політічну репрезентацію, жебы была єднотна і договорила ся на чехословацькій верзії, котру підтримовали америцькы Русины, но в тім часі уж і Руська народна рада в Пряшові.

Жатковіча так само чекали їднаня зо словацьков політічнов репрезентаційов о граніцях меджі Словакійов і Підкарпатьсков Русьов. Но зо Словаками ся Жатковіч, і вдяка твердій позіції словацького міністра Вавра Шробара, з котрым стрітив ся в Братіславі, не доїднав. Покля быв Жатковіч неуспішный зо Шробаром, о успіх, і то великый, причінив ся меджі Русинами, котрых ся подарило соєдинити.

Наше рішіня
15-го марца 1919-го року проходила стріча членів ужгородьской Народной рады Угро-Русинів, в котрій быв наприклад і Авґустін Волошин ці Сімеон Сабов, з америцькыма Русинами. Жатковіч інформовав о позіції америцькых Русинів, о розговорах з Масаріком в США і в Празі, як і о парізькых стрічах з представителями держав Договору. Ужгородьска рада схвалила условії приєднаня Підкарпатьской Руси до складу Чехословакії оброблены Жатковічом.

Рішучім дньом быв 8-ый май. Втогды проходила в Ужгороді стріча представителів ужгородьской, пряшівской і хустьской народной рады з делеґаційов америцькых Русинів. Было там 200 делеґатів і 1200 гостів. На стрічі была сотворена Централна руська народна рада (ЦНЦР) – сполочный орґан домашніх Русинів і еміґрації. До веджіня ЦНЦР быв выбратый Антоній Бескид, честным председом став Ґриґорій Жатковіч.

В далшых днях проходили засіданя ЦНЦР, на котрых ся прияло, же Русины хотять быти в Чехословакії, а єдночасно обговорили ся і условії приєднаня в дусі проґраму Жатковіча. Його 14 пунктів як условії про приєднаня до Чехословакії были схвалены 16-го марца і Жатковіч быв запропонованый за будучого міністра Руськой (русиньской) державы в Чехословакії

23-го мая была 112-членна депутація од ЦНЦР послана до Прагы, вели єй Антоній Бескид, Авґустін Волошин і Ґриґорій Жатковіч. Прияв їх міністер внутрішніх справ Антонін Швегла і презідент Масарік. Но презідент повів, же рішіня позіції Підкарпатьской Руси не є в його компетенції. На приятя того, о чім вырішыли Русины, требало схваліня держав, котры на мірній конференції рисовали мапу повойновй Европы. Схваліня пришло в септембрі.

Мірный договор
Рішіня Русинів было схвалене Сен-Жерменьскым мірным договором. Тот быв підписаный 10-го септембра 1919-го року меджі державами Договору і Австрійов. Частьов того договору быв і такзваный малый мінорітный договор, подля котрого, головно статями 10 і 13, была Підкарпатьска Русь приєднана правоплатно до складу Чехоісловакії.

Была то теріторія, котра мала 12 617 квадратных кілометрів, в рамках котрой існовало 487 сел і міст, в котрых жыло довєдна 585 500 жытелів. Народностно была Підкарпатьска Русь поділена так, же на їй теріторії в тім часі было 372 500 Русинів (далшы десяткы тісячів Русинів были на теріторії Словакії), 103 тісяч Мадярів, 80 тісяч Жыдів, 14 тісяч Румунів, 12 тісяч Німців, 2500 Словаків і коло 1500 людей, котры мали іншаку народность.


Великый ерб Чехословацькой републікы, хоснованый од 1920-го року. Вправо горі є земскый ерб Підкарпатьской Руси, котрый Русины прияли за свій народный ерб.

Подля статі 10 мірного договору Чехословакія обовязала ся, же зорґанізує русиньску теріторію на юг од Карпат в граніцях встановленых головныма великодержавами як автономну єдиніцю в чехословцацькій державі і подарує їй найвысшу форму самосправованя, яка є можлива, жебы не огрожовала цілость Чехословакії.

Так само Прага обовязала ся, же теріторія Русинів на юг од Карпат буде мати свій окремый сейм. Тот сейм буде выконовати законодавчі власти у вшыткых языковых, школьскых і реліґійных вопросах, у справах містной справы, а і в остатніх вопросах, котрыма го повірять законы Чехословацькой републікы. Ґубернатор теріторії Русинів, котрый буде выменованый презідентом Чехословацькой републікы, буде одповідный русиньскому сейму.

Установліня статі 12 мірного договору пожадовало, жебы урядници на теріторії югокарпатьскых Русинів были выбераны, покля мож, із жытелів той теріторії. Статя 13 мірного договору пожадовала, жебы Підкарпатьска Русь мала справедливе заступліня в парламенті Чехословацькой републікы.

Епілоґ
Русины мірным договором стали повно акцептованым політічным народом. Їх теріторія стала субєктом меджінародного права, Русины стали третім державотворным народом в Чехословакії. Было то першый і дотеперь остатній раз, коли Русины самы вырішыли о своїй державі і были державотворныма.

Нажаль, мірный договор не встановив термін, доколи мала быти зроблена автономія Підкарпатьской Руси. Не встановив ани жадны санкції за порушованя той пожадавкы.


Мапа Чехословацькой републікы з року 1920.

Перше скламаня пришло вже на кінцю септембра 1919-го року. В Празі проходило засіданя словацько-русиньской комісії односно встановліня граніці меджі Підкарпатьсков Русьов і Словакійов. Русиньска делеґація, де были такы мена як Антоній Бескид, Еміліан Невицькый, Авґустін Волоши пожадовала приєднаня цілой Земпліньской жупы, северной части Шарішской і части Спішской жупы ку Підкарпатьскій Руси. Пожадавкы русиньской делеґації были про Словаків великы. Словацька делеґація была охотна одступити меншу часть Шарішской і Ужску жупу. Презідент Масарік втогды порадив Словакам не давати Русинам жадны писемны ґаранції на встановліня граніць. То, же русиньска делеґація не хотіла попустити із своїх претензій, было пак схосноване як арґумент, жебы закінчіти їднаня.

Граніця ся наконець зробила так, же Русины не были довєдна на теріторії Підкарпатьской Руси, часть зістала на Словакії. Автономія пришла пізно. Аж у 1938-ім році, почас політічной крізы, тісно перед тым, як ся републіка розпала.

Жатковіч став першым ґубернатором Підкарпатьской Руси, но по скламаню з того, же не была признана автономія ани сейм, же докінця быв презідентом менованый земксый презідент на Підкарпатю міцніша позіція як ґубернатор, абдіковав у 1921-ім році і вернув ся назад до Америкы, де зачав быти міцно протичехословацькый. Позіцію змінив аж почас войны, кедь знова видів, же єдине місце Русинів по войні, може быти лем в Чехословакії. Но тото вшытко вже інша історія.

Чехословакія не была безхыбна, ідеална держава. Мала много хыб, много справ Русинам не выповнила. Но наперек вшыткому то была держава, котра Русинам дала за дві декады много. За чехословацькых часів Русины зазначіли великый матеріалный, духовный і народный розвиток, розвивало ся школство. Была то держава, котра была державов Чехів, Словаків і Русинів. Были сьме державотоврны, і нашу славну історію нам нихто не возьме.

ТЕКСТ НАПИСАНЫЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА
Напередодні в Полянський ОТГ в рамках фестивалю «Я світ узрів под Бескидом» пройшов круглий стіл на тему "100 річчя Першої Чехословацької республіки".
Цікавою і змістовною була доповідь кандидата історичних наук, доцента УжНУ Володимира Фенича. Подаємо третю частину доповіді від видання Фенікс Слово. (Перша частина доповіді - за посиланням, з другою частиною можна ознайомитись тут).

3. Карпаторусинське питання на Паризькій мирній конференції та в Сен-Жерменському договорі 1919 року

Руська Крайна 1918–1919 роки площею 12 694 кв. км. та імплементація скрентонської резолюції і плебісциту угорськими русинами в Ужгороді

Протокол скрентонського плебісциту Г. Жаткович вислав Т. Ґ. Масарику, а той відповідно переслав його своєму прем’єр-міністру Карелу Крамаржу та міністру закордонних справ Едварду Бенешу на розгляд мирної конференції, яка розпочалася 18 січня 1919 року у Версальському палаці в Парижі. Перед тим, як міжнародні арбітри мали винести остаточне рішення по питанню карпатських русинів, свою думку мали висловити народні ради на батьківщині – Угорській Русі. Прийняти консенсусний висновок в контексті скрентонської резолюції та результатів плебісциту в США виявилося не так просто.

Частина території угорських русинів в грудні 1918 року отримала від республіканського уряду в Будапешті свою офіційну третю назву – Руська Крайна. Тоді до автономної території з центром у Мукачеві ввійшли ті самі чотири комітати, що й колись (1849–1850) до Ужгородського русинського округу – Унґ, Береґ, Уґоча і Мараморош. Площа першої офіційної русинської автономії становила 12 694 кв. км. За переписом 1910 року тут проживало 848,1 тис. чол., з яких 405,9 тис. вважали себе русинами. Формально Руська Крайна проіснувала до квітня 1919 року. Останні 40 днів своєї короткої історії вона називалася Губернія Руська Крайна.

Від січня 1919 року фактично одночасно розпочався підкарпатський (домашній) та паризький (міжнародний) етапи вирішення долі карпатських русинів. Відомості про результати скрентонського плебісциту дійшли на батьківщину карпатських русинів пізніше, ніж чехословацькі війська вступили в Ужгород: вони зайшли в місто 15 січня. Місцеві ж русинські лідери, як зізнався пізніше о. Августин Волошин, вперше дізналися про американське рішення лише в кінці січня 1919 року від двох посланців президента Масарика – капітана Франтішека Пісецького та капітана Владислава Вака. Тоді та ще якийсь час Ужгородська угро-руська народна рада (засн. 9 листопада 1918 р.) на чолі з каноніком Капітули Мукачівської греко-католицької єпархії Симеоном Сабовим та секретарем А. Волошином стояла на проугорських позиціях. Цей факт майбутній прем’єр-міністр автономної Підкарпатської Русі та його українські біографи намагатимуться ретельно маскувати.

Першою з угро-руських народних рад, що імплементувала результати скрентонського голосування 31 січня 1919 року, була русофільська Карпато-руська Народна рада в Пряшеві. Після усунення українофіла о. Євгена Невицького в листопаді 1918 року її очолив переконаний русофіл адвокат Антон Бескид. Це за великим рахунком і визначило його кандидатуру репрезентувати карпаторусинську проблему на конференції в Парижі в контексті вирішення чехословацького питання.

5 лютого 1919 року Комісія по чехословацькому питанні в складі представників США, Франції, Великої Британії та Італії під головуванням француза Жюля Камбона заслухала доповідь Е. Бенеша про Угорську Русь. Формат проведення першого засідання не міг не насторожувати: інтереси всіх карпатських русинів представляв А. Бескид, а таких повноважень лідеру однієї лише Пряшівської угро-руської народної ради ніхто не давав.

До складу цієї комісії, крім глав чотирьох держав, входили: від США – Чарлз Сеймур та Аллен В. Дуллес, від В. Британії – сер Йозеф Кук та Гарольд Ніколсон, від Франції – Жюль Камбон (голова) та Жюль Ларош і від Італії – маркіз Ґ. Ф. Сальваґо Раґґі (заступник голови) та Авґусто Страніері. У своєму виступі Е. Бенеш, маючи вже на руках скрентонську резолюцію та результати плебісциту, тоді сказав: «…Русини на південь від Карпат – це той самий народ, що й русини у Східній Галичині, від яких вони були відділені Карпатськими горами». Не зовсім так як Е. Бенеш вважали карпаторусинські лідери.

13 лютого 1919 року на допомогу А. Бескиду із США в Париж прибули представники американських русинів Г. Жаткович та Ю. Ґардош. В той самий день вони зустрілися з К. Крамаржем і Е. Бенешем, яким передали результати русинського плебісциту в США, а Антон Бескид до цього додав копії протоколів Свалявської руської народної ради від 16 грудня 1918 року та Пряшівської карпаторуської народної ради від 7 січня 1919 року про приєднання до ЧСР. Всі ці документи були приєднані до «Меморандуму № 6», в якому територія компактного проживання русинів ще в Угорщині називалася «Карпатська Россія».

Однак, на конференції в Парижі не було жодного представника від ужгородської (проугорської), свалявської (прочехословацької) та хустсько-мараморошської (проукраїнської) народних рад, тобто, від ядра історичної батьківщини карпатських русинів.

Після того, як Г. Жаткович, Ю. Ґардош та А. Бескид 17 лютого 1919 року проінформували особистого представника американського президента В. Вільсона на переговорах у Парижі полковника Едварда Мандела Хауза та французького експерта по центральноєвропейському питанні Андре Тардьє про стан карпаторусинського питання, всіх трьох представників карпатських русинів було включено до складу т. зв. Русинської комісії для переговорів з К. Крамаржем та Е. Бенешем.

Перспективи входження Підкарпаття до складу Чехословаччини одразу були неоднозначні: Ж. Камбон натякав на недопустимість проникнення Росії до південних схилів Карпат; Е. Бенеш зізнався перед комісією, що ця територія ніколи не входила в сферу інтересів ЧСР, а лише велике бажання встановити спільний кордон з Румунією змушує Прагу брати на себе цей важкий тягар; англійський експерт Артур Бальфур запропонував перетворити Угорську Русь на підмандатну територію Антанти; а італійський спікер Авґусто Страніері взагалі запропонував розділити її територію між Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною та Румунією, щоб позбавити більшовиків (росіян) будь-якої можливості опинитися в південних схилах Карпат.

Найбільш спірним виявилося питання приналежності русинських земель східної частини Словаччини – Пряшівщини. Налякані лідери американських русинів Г. Жаткович і Ю. Гардош 10 березня 1919 року зустрілися в Празі з Т. Ґ. Масариком, якому виклали 14 пунктів своїх вимог. Відтак, вони поїхали до Братислави, де зустрілися з чеським міністром у справах Словаччини Вавром Шробаром. Йому вони представили лист від президента Масарика з проханням вирішити спірні питання та документ з конференції (відомий як прокламація президента Русиніі Георгія Жатковича).

В цій прокламації чітко зазначалося, що до русинської автономної землі повинні ввійти – Старолюбовнянський округ комітату Спіш, північна частина комітатів Шариш та Земплин, північна та східна частина комітату Унґ, цілі комітати Береґ, Уґоча та Мараморош. Поки лідери американських русинів вирушили за підтримкою на історичну батьківщину, 11–12 березня 1919 року К. Крамарж та Е. Бенеш представили комісії на чолі з Ж. Камбоном кінцевий текст Меморандуму, в якому під № 6 йшлося про угорських русинів.

15 березня 1919 року, через зупинку в Пряшеві 12 березня, американська русинська делегація на чолі з Г. Жатковичем з’явилися в окупованому на той час чеськими легіонерами Ужгороді. Їхнім завданням було переконати лідерів ужгородської та інших народних рад (крім пряшівської і свалявської) висловитися на підтримку результатів скрентонського плебісциту. Але через те, що територія Підкарпаття в цей час була або під владою угорського радянського уряду комуніста Бейли Куна, або під окупацією румунських чи чехословацьких військ (з дозволу Антанти), позитивне рішення з цього питання не могло з’явитися одразу.

Крім спірного питання про приналежність русинських земель зі словаками, ще однією проблемою виявилася територія австрійських русинів, відома як Лемківщина, котру русинські лідери не бажали відокремлювати від Карпатської Русі. З цього приводу 27 квітня 1919 року від імені Руського клубу в Ужгороді А. Волошин відправив телеграму президенту Масарику. 1 травня 1919 року Пряшівська карпаторуська народна рада, за підписами керівників А. Бескида, Д. Вислоцького, А. Цехановського, Д. Собінова та Вл. Туркиняка в листі американському президенту В. Вільсону висловила незадоволення, чому Паризька конференція розглядає питання входження до складу ЧСР лише однієї (угорської) частини карпатських русинів, тоді як русини іншої (австрійської) частини (Лемківщина), навіть не беруться до уваги: «…вся Карпатська Русь, це одне неподільне, руське тіло як в етнографічному, так і в географічному відношенні». Однак у архітекторів повоєнного устрою Європи щодо карпатських русинів були інші плани: Лемківщину залишити в складі Польщі.

8 травня 1919 року в Ужгороді під головуванням А. Волошина із представників трьох місцевих русинських рад – Пряшівської, Ужгородської та Хустської, була створена Центральна Руська Народна Рада (ЦРНР). Її головою став А. Бескид. Цей найвищий представницький орган тоді ще угорських русинів схвалив рішення американських русинів і санкціонував входження русинських земель на південь від Карпатського хребта до складу Чехословаччини.

Що розуміли русинські архітектори майбутньої долі Підкарпаття Г. Жаткович, А. Бескид та А. Волошин під землями на південь від Карпат і якою ця територія насправді мала бути в статтях міжнародного Сен-Жерменського договору, – розглянемо в наступному сюжеті.

Територія русинів на південь від Карпат 1918–1919 роки площею 27 879 кв. км.

«Територія русинів на південь від Карпат» стала четвертою офіційною назвою, яка використовувалася різними політиками у 1918–1919 роках за підтримки уряду США. Спочатку назва «території русинів на південь від Карпат» використовувалася під час проведення плебісциту карпатських русинів у листопаді 1918 року в американському Скрентоні, а потім – під час роботи Паризької мирної конференції у січні – липні 1919 року. Міжнародній Комісії з вирішення чехословацького питання лідер американських русинів Григорій Жаткович представив мапу «території русинів на південь від Карпат» в складі шести комітатів – Шариш, Земплин, Унґ, Береґ, Уґоча та Мараморош – загальною площею 27 879 кв. км. 15 травня 1919 року ЦРНР запропонувала президентові Масарику призначити Ґ. Жатковича міністром, який би допомагав русинам реалізувати 14 вимог програми американських русинів. Крім цього, вони вимагали назвати нову державу з угорськими русинами – Чесько-словацько-руська республіка. Не знали тоді карпаторусинські лідери, що доля земель на південь від Карпатського хребта в ті дні була вирішена в Парижі без них.

Під час чергового засідання чехословацької комісії по русинському питанні 15 травня 1919 року під головуванням Ж. Ларош у складі Х. Сеймура, А. В. Дуллеса, Г. Нікольсона, Ж. Камбона, А. Странієрі було заслухано Меморандум Е. Бенеша. Міністр закордонних справ ЧСР запропонував, щоб внутрішній кордон між Русинією та Чехословаччиною встановила мирна конференція. 17 травня 1919 року комісія прийняла Меморандум, в якому русинам вже не пропонувалася широка автономія на федеративній основі, як це було записано в скрентонській резолюції, і не йшлося про суверенно «незалежний штат в Чехо-словацько-руській республіці», як того вимагав Жаткович. У новому тексті Меморандуму йшлося лише про «значну автономію» без конкретної юрисдикції. Зрозумівши хитрий задум Бенеша (= офіційної Праги) держсекретар США Роберт Лансінґ зажадав, щоб «все ж, по мірі можливості, службовцями в Підкарпатській Русі призначалися карпаторусини».

Абсолютно нічого не знаючи про останні події в Парижі, 23 травня 1919 року з Ужгорода до Праги прибула делегація ЦРНР в складі 112 осіб на чолі з Г. Жатковичем, А. Бескидом та А. Волошиним для ведення переговорів з керівництвом ЧСР про деталі входження та правовий статус Русинії. Спочатку всю делегацію зустрів міністр внутрішніх справ Антонін Швеґла. Потім створену з неї 15-членну представницьку комісію прийняв президент Т. Ґ. Масарик. Протокол їхньої зустрічі було відправлено Е. Бенешу в Париж. 26 травня вся делегація, крім одного Г. Жатковича, повернулася заспокоєна в Ужгород. Жаткович залишався в Празі до 10 липня 1919 року.

Тим часом, двічі, 10 травня та 5 липня 1919 року, свої домагання на територію русинів на південь від Карпат у формі протесту Е. Бенешу та мирній конференції в Парижі заявила українська делегація УНР на чолі з Григорієм Сидоренком та відповідно Миколою Тишкевичем. Але представників уряду однієї з Україн (на той час їх існувало щонайменше три – ЗУНР, УРН та УСРР) у Версалі ніхто не чекав, і, зрозуміло, не слухав.

Як наслідок, Меморандум Е. Бенеша від 15 травня 1919 року ліг в основу ключової доповіді по розв’язанню чехословацького питання Гарольда Нікольсона. Звідти він потрапив до змісту 81-ї статті Версальського договору з Німеччиною, підписаного 28 червня 1919 року. Згідно цієї статті Німеччина визнала повну незалежність чехословацької держави, яка включала до свого складу «автономну територію русинів на південь від Карпат». Через якийсь час це формулювання детально буде роз’яснено в чотирьох статтях (10–13) Сен-Жерменського договору підписаного з Австрією 10 вересня 1919 року.

Словаків, чехів і частково румунів не влаштовувала вимога Г. Жатковича щодо «території русинів на південь від Карпат» в складі шести комітатів – Шариш, Земплин, Унґ, Береґ, Уґоча та Мараморош загальною площею 27 879 кв. км. 22 липня 1919 року Т. Ґ. Масарик через Е. Бенеша відкликав вимоги Г. Жатковича з Паризької мирної конференції, що стосувалися території і повноважень карпаторусинської автономії. Але Г. Жаткович не здавався: 23 липня він відбув до Парижа, а 24 липня 1919 року мав зустрітися з Е. Бенешом. Тут якраз Масарик Жатковича і підставив: він відправив Бенешу телеграму, в якій просив свого міністра закордонних справ замінити застарілу мапу австрійця Карла Черніґа від 1857 року, на яку посилалися русини, і, зокрема, Г. Жаткович, новішою мапою Лемом’єра. На підставі мапи француза внутрішній кордон між Словаччиною та Підкарпаттям проходив північною частиною міста Ужгород. Тобто, майбутня територія Підкарпаття охоплювала вже не цілих чотири комітати: Унґ, Береґ, Уґоча та менше половини Марамороша. Якщо так станеться, вважав Масарик, то ніхто все рівно не повірить, що Жаткович зрадив русинів, адже проти його вимог все рівно були і будуть виступати словаки.

Втім, політична кар’єра Г. Жатковича на цьому не закінчилася. Як відомо, він був противником входження землі лемківських русинів до складу ЧСР. Це за великим рахунком і визначило остаточну позицію Праги щодо призначення 12 серпня 1919 року кандидатури американського русина Г. Жатковича на посаду голови тимчасової Директорії при воєнній адміністрації. Цю посаду успішний юрист Дженерал Моторс Корпорейшн обіймав до 19 лютого 1920 року.

Скрентонська резолюція та плебісцит американських русинів у листопаді 1918 року за не цілий рік успішно були імплементовані на найвищому міжнародному рівні. Остаточно офіційну назву «територія русинів на південь від Карпат» було закріплено в Статтях 10, 11, 12 і 13міжнародного договору в Сен-Жермен-ан-Лє 10 вересня 1919 року, який підписали уповноважені представники урядів Франції, Англії і США з Австрією. Конкретно вони мають такий зміст:

«Глава ІІ. Стаття 10. Чехословаччина зобов’язується встановити територію русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і дружніми державами, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави із найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави. Стаття 11. Територія південнокарпатських русинів буде мати самоправний сейм. Цей сейм буде мати законодавчу владу в справах мовних, шкільних та релігійних, а також в питаннях місцевого самоуправління та у всіх інших питаннях, які йому дозволяють закони Чехословацької держави. Губернатор русинської території буде призначений президентом Чехословацької республіки і буде відповідальний русинському сейму. Стаття 12. Чехословаччина погоджується, щоб службовці на русинській території обиралися, наскільки можливо, з жителів цієї території. Стаття 13. Чехословаччина гарантує території Русинів справедливе представництво в законодавчих зборах Чехословацької республіки, до яких ця територія буде посилати депутатів, обраних на підставі конституції Чехословацької республіки. Ці депутати, однак, в сеймі Чехословаччини не будуть мати права голосу в жодних законодавчих питаннях, які віднесені до компетенції русинського сейму».

На підставі цього документа «територія русинів на південь від Карпат» законно ввійшла до складу Чехословацької республіки. Згідно з «кордонами, визначеними головними союзниками і дружніми державами» це були не цілі чотири комітати – Унґ, Береґ, Уґоча та Мараморош (більша половина якого відійшла до Румунії), загальною площею вже лише 12 694 кв. км.

«Важливість Сен-Жерменського договору, – зазначає П. Р. Маґочій, – полягає в тому, що русини вперше були визнані в міжнародному правовому документі як окремий народ, який має право на власну автономну територію». Цей договір не був денонсований ні у 1938–1939 роках, коли кілька разів змінювалися кордони та правовий статус Підкарпатської Русі, ні під час підписання радянсько-чехословацького договору по Закарпатській Україні 29 червня 1945 року. У зв’язку з цим, деякі історики вважають, що «законна анексія» СРСР підкарпатської частини суверенної території ЧСР не мала юридичної сили, оскільки під час приєднання Підкарпатської Русі – (тоді – Закарпатської України) до складу Радянської України не було денонсовано базових статей Сен-Жерменського договору 1919 року.

Що собою представляла Підкарпатська Русь на момент входження до складу Чехословаччини, – коротко пропоную зупинитися у висновках.

ВисновкиПідкарпатська Русь 1920–1938 роки площею 12 653 кв. км. як результат політики США по облаштуванню Європи після Першої світової війни

15–16 вересня 1919 року Г. Жаткович прозвітував у Гомстеді перед Американською народною радою угро-русинів про великі досягнення в карпаторусинському питанні на міжнародній арені. У виступі він заявив: «Підкарпатська Русь буде мати автономію в найширшому значенні цього слова». Не знав тоді один з лідерів карпаторусинського руху, що чехи навіть не думали виконувати вимоги Сен-Жерменського договору.

29 лютого 1920 року всі ці пункти, за незначними редакційними правками, автоматично ввійшли до змісту Конституційної хартії ЧСР. В основному документі республіки «територія русинів на південь від Карпат» отримала свою п’яту офіційну назву – Підкарпатська Русь. До цього нового адміністративно-територіального утворення на чолі з губернатором ввійшла територія тих самих не цілих чотирьох комітатів – Унґ, Береґ, Уґоча та менша половина Марамороша. 5 травня 1920 року посаду першого губернатора Підкарпатської Русі тимчасово обійняв американський, а не підкарпатський русин, Григорій Жаткович.

Входження «території русинів на південь від Карпат» до складу Чехословацької республіки також було підтверджено параграфом 48 Тріанонського мирного договору підписаного Великими державами з Угорщиною 4 червня 1920 року: «Угорщина визнає, як уже були вирішили держави, союзні і об’єднані, повну незалежність Чехословацької держави, до неї ж включено автономну територію Південнокарпатських русинів». Після узгодження Чехословаччиною остаточних кордонів з Румунією у 1920–1921 роках територія Підкарпатської Русі мала площу 12 653 кв. км.

Знаний своїми москвофільськими поглядами президент ЧСР Т. Ґ. Масарик у розмові із заступником голови Міжнародного Червоного Хреста М. Гілберсоном у 1920 році заявив, що Підкарпатську Русьвін вважає «тимчасовим депозитом Росії, який будемо намагатися повернути Росії при найближчій нагоді». Наступний раз схожу думку висловить в еміграції у Лондоні чехословацький президент Едвард Бенеш 22 вересня 1939 року під час першої зустрічі з послом СРСР Іваном Майським.

Із входженням до складу ЧСР Підкарпатська Русь, на думку київської історикині Марії Мандрик, «втратила свій міжнародно-правовий статус і на два десятиліття перестала бути суб’єктом міжнародних відносин». Насправді творіння Вільсона-Масарика-Жатковича «територія русинів на південь від Карпат» ніколи не було суб’єктом міжнародних відносин. Навпаки, небажання Праги виконувати міжнародні зобов’язання в частині надання Підкарпатській Русі автономії, призвело 16 березня 1921 року до демісії Г. Жатковича з посади першого губернатора. На території Підкарпатської Русі в 1921 році проживало 604,6 тис. осіб, з яких 62% були русинами.

Виходячи із вище наведеного фактичного матеріалу можна зробити наступні висновки:

Ідея входження «території русинів на південь від Карпат» народилася серед карпаторусинської еміграції в США за прямої підтримки та участі адміністрації американського президента Вудро Вільсона.

Долю краю від імені всіх карпатських русинів у США та на історичній батьківщині в Центральній Європі вирішили русини–греко-католики ужгородської унійної традиції (православні русини участі в цьому процесі не брали) під проводом своїх лідерів-чехофілів Григорія Жатковича (із США), Антона Бескида (із Пряшівщини) та Августина Волошина (із Підкарпаття).

«Територію русинів на південь від Карпат» під назвою Підкарпатська Русь Великими державами було передано Чехословаччині з дотриманням всіх норм тогочасного міжнародного права з суто геостратегічних міркувань. Вони зводилися до двох позицій: 1) створення спільного кордону Чехословаччини з Румунією з метою недопущення укладення такого ж кордону між Угорщиною та Польщею, та 2) недопущенням проникнення російських більшовиків в Тисо-Дунайську низовину весною 1919 року за допомогою, наприклад, угорських комуністів під проводом Бейли Куна.

Після узгодження остаточних кордонів між ЧСР та Румунією площа території під офіційною чеською назвою Підкарпатська Русь збереглася майже незмінною аж до підписання в Москві радянсько-чехословацького Договору 29 червня 1945 року, встановлення між СРСР та ЧСР державного кордону та утворення Закарпатської області в складі Української Радянської Соціалістичної Республіки 22 січня 1946 року. Тільки, якщо від 1921 року мова йшла про територію площею 12 653 кв. км., то після 1946 року – 12 777 тис. кв. км.

Творіння Вудро Вільсона, Томаша Ґариґа Масарика та Григорія Жатковича – «територія русинів на південь від Карпат» під значно меншою назвою-територією Підкарпатська Русь, – як об’єкт міжнародних відносин остаточно зникло з офіційної мови політиків і дипломатів після підписання у Москві 29 червня 1945 року радянсько-чехословацького договору по Закарпатській Україні. Однак, детальніше про це варто буде поговорити наступного року.

Володимир Фенич
Тяско: Зеленский не должен повторять ошибки Порошенко по отношению к русинам
Зампредседателя Всемирного совета подкарпатских русинов Михаил Тяско надеется на благоразумие президента Владимира Зеленского в вопросе признания Украинского общества русинов.

Об этом он рассказал в комментарии корреспонденту «Эхо UA».

«Президент Чехии очень умный и толерантный, хорошо знает и помнит историю, которая является общей у русинов и чехов до 1938 года. Прага передала в состав СССР сегодняшнее Закарпатье - и у президента, и руководства Чехии есть архивная информация о том, сколько каких народов и каких национальностей они передали СССР. Президент Чехии хорошо относится к русинам и пообещал переговорить с президентом Зеленским по нашей просьбе, чтобы Зеленский помог решить русинский вопрос в Украине. Он пообещал помощь в Чехии всячески поддерживать в правовом поле наш народ», - заверил Тяско.

По его мнению, вопрос должного отношения к русинам в Украине будет решен в любом случае.

«Я считаю, что русинский вопрос решится, но о сроках пока рано говорить. Все зависит от руководства Украины», - отметил эксперт.

Тяско подчеркнул, что Зеленский должен отказаться от политики своего предшественника Петра Порошенко в этом вопросе, чтобы снять напряжение в регионе.

«Украинское общество русинов не признают, к сожалению! Украина делает ошибки, не признавая русинов и наш язык, но мы надеемся на благоразумие сегодняшнего президента и власти Украины! Необходимо снятие напряжения в нашем регионе и не повторять ошибки Порошенко», - подытожил он.

Напомним, что президент Чехии Милош Земан пообещал всестороннее содействие русинам в Украине.
https://echo-ua.media/tatyana-pop-my-rusiny-zakarpatya-lyubim-ukrainu-i-vsego-lish-xotim-vzaimnosti/?fbclid=IwAR1CX9-ZCkw_Opn8pGtIH-S2tpC2AORerTi8dVZL3vTFQMdElj-zFEbSTDkТатьяна Поп: Мы, русины, любим Украину и всего лишь хотим взаимности
Эксклюзивное интервью с руководителем Координационного центра РО (г. Вена).

Кто такие русины и чего хотят на самом деле? Могут ли они рассчитывать на то, что новая украинская власть признает их национальным меньшинством? Об особенностях менталитета, несправедливости, надеждах и любви к Украине в эксклюзивном интервью изданию «Эхо UA» рассказала Руководитель Координационного центра РО (г. Вена) Татьяна Поп.

Эхо UA: - Татьяна Ивановна, расскажите, пожалуйста, о русинах. Кто они такие, каков их исторический путь и какое место они занимают в современном мире?

Татьяна Поп: - Кто такие русины?.. Попробую объяснить. Когда-то Закарпатская область называлась Подкарпатской Русью и входила в состав Чехословакии как отдельная автономная республика наравне со Словакией и Чехией. Карпатская Русь имела свой парламент, язык и прочие особенности. И так было до 1946 года, когда после Второй мировой войны территорию обманным путем включили в состав Украины. Почему обманным? Дело в том, что в то время нам обещали присоединение к СССР на правах автономии, а в итоге нас просто понизили в статусе до области…

Сегодня в Венгрии, Словакии, Чехии и других европейских странах мы официально признаны национальным меньшинством. Более того, в Словакии и в Сербии существует институты русинского языка и литературы. В Сербии даже есть отдельная русинская автономия – Воеводина.

Эхо UA: - А почему, на ваш взгляд, в Украине такие сложности с признанием национальных меньшинств?

Татьяна Поп: - Прежде всего, в стране нет стабильности и сплоченности. Любая попытка поднять вопрос о признании какого-то меньшинства при Порошенко могла стать искрой для разжигания конфликта. Я очень надеюсь, что Владимир Зеленский будет к нам более лояльным и разберется в нашем вопросе. Если Владимир Александрович займется вопросом признания русинов как национального меньшинства, то я полагаю, что он получит колоссальную поддержку всего русинского народа, а нас много – около двух миллионов!

У нас еще не было официальной встречи с Владимиром Зеленским, но я очень надеюсь на то, что хотя бы сейчас наша новая власть пойдет навстречу русинам. Ведь и для президента, и для депутатов, и для чиновников будет огромным плюсом, если они не повторят ошибок предшественников.

Безусловно, среди русинов, как и среди представителей любой другой национальности, есть нормальные люди, а есть проплаченные персонажи, которые занимаются дискредитацией. Но здесь и сейчас я заявляю, что лично никогда не говорила о том, что я хочу отделения от Украины. Наоборот, я всегда была за целостность Украины! Из моих уст не звучат никакие сепаратистские призывы. Все, чего я хочу, так это прекращения этноцида в отношении русинов.

Мы, русины, хотим жить в составе Украины. Мы пережили мадьяров, мы пережили чехов, мы были в составе разных государств, и каждое из них нас уважало, чтило нашу историю. Сейчас мы находимся в составе Украины, и нам бы хотелось, чтобы Украина тоже нас уважала. Все, о чем мы просим: пожалуйста, прекратите говорить, что нас не существует.

Сегодня, когда приезжаешь в Чехию или Словакию и говоришь, что русин, то это почетно. В Украине же все наоборот... От этого, конечно, обидно и больно. Мои предки были русинами, а я не имею права себя так называть, потому что как только я себя идентифицирую как русинка, я для кого-то становлюсь сепаратистской. Особенно остро я это ощутила именно при власти Порошенко.

Эхо UA: - Кстати, довольно часто русинов путают с русскими. Как вы считаете, это делается целенаправленно или из-за недостатка информации?

Татьяна Поп: - Я уже говорила об этом и еще раз обращаю внимание на то, что русины – это не русские и не украинцы. Это отдельная нация. «Путают» нас специально пропагандисты. Мы - граждане Украины. Мы живем в Украине, которую мы любим и уважаем. И всего лишь хотим взаимности. Мы не рассчитываем на что-то масштабное и грандиозное. Русины – такие люди, которые выживут везде! Мы были в составе многих стран и взяли от каждой лишь лучшее. У нас люди умные, хитрые, умеют провернуться, заработать – ленивых русинов нет вообще. Русина хоть в Африку, хоть в Китай отправь - он везде раскрутится!

Эхо UA: - В Чехии вас точно любят! Расскажите, как прошла ваша вчерашняя встреча с президентом Чешской Республики Милошем Земаном.

Татьяна Поп: - Милош Земан очень тепло принял нашу делегацию! Он пообещал поддерживать нас в Украине и сказал, что при возможности обсудит вопрос русинов с Владимиром Зеленским. А вообще, президент Чехии похвалил Владимира Александровича. На его взгляд, новый президент Украины – умный мужчина и толковый руководитель, а то, что он еще не имеет опыта, так это наживное.

К слову, хотелось бы выразить отдельную благодарность президенту Всемирного совета карпатских русинов в Чешской Республике Василу Джугану, а также Михаилу Тяско, Андрею Фатула и другим русинским активистам.

Юлия Процышена, специально для «Эхо UA».

Я ни баную ни за чим

Я ни баную ни за чим,
Мене банованя ни мучит,
Лиш за русинськый наш Народ,
Бідов тяжков ми серце пучит.
Я ще ни вмер — куй я ще дышу,
Куй ще приказую і пишу,
З русинськов бисідов живый им,
І свого ніґда ся не лишу.
На мене льляли ся помыї,
І лепом ня ни раз мастили,
Чужі ня ґанили і свої,
Усяков пакостьов ми мстили.
Но я живый і я ще дышу!
Ни вмер им — туй ми вічно жити.
Зліпив ня Бог з такої глины,
Яку ни мож перемісити.
Завто говорю Вам і кажу!
Гордітся свойым материнськым.
Обы сьте пак ни бановали —
За Нашым рудным за русинськым.
Иван Бинячовськый.

Язык материнськый.

Де ни пуйду за очи,
Куды ся ни вкажу,
Я за своє за рудне,
Любому докажу.

Обы віру стоптати?
Обы слово забыти?
Ни вірю русине,
Ни годно так быти.

Сам Бог Нас сокотит,
В Крайови русинськум,
От того й живый Наш,
Язык материнськый.
09.02.2019г. Иван Бинячовськый.
Докы будут супостаты,
Кровцю нашу пити?!
Докы будеме в ярмови,
Люде добрі гнити?
Ще ни вмелла Украйина,
Всі кругом співают,
А довкола вдна руіна,
Баци вни вто знают?
Так ся стало в сюй Державі,
Пан з бугра жирує,
А простый чилядник сиґінь,
В бідности кінує.
Йсі нас мают як лиш хотят;
Мы для них худоба,
Скоро ся урве терпиць наш,
Буйтеся вже Бога!
Моє слово слово правды,
Морит іх добряче.
А за мнов за йсі рядочкы,
Вже й темниця плаче.
Сятый Господи Помилуй!...
Дай народу волю.
Вбы могли сьме си достойну,
Сотворити долю.
Вбы нам діти радусть несли,
Внукы ни ревали,
Вбі сьме в краю нашум роднум,
Горя тай ни знали.
© И.Бинячовськый.
АНТОНІЙ ГОДИНКА – ЗАСТАНЦЯ РУСИНЬСКГО ЯЗЫКА

(Ку 155-рочніцї од дня народжіня.)

7-го фебруара 1864-го року народив ся в селї Ладомирів, днесь окрес Снина на Словакії – Антоній Годинка, мадярьскый славіста, етноґраф, академік Мадярьской академії наук.

Він быв і ректором Печской універзіты, честным председом Підкарпатьского научного общества (1941 – 1943). Знамы суть ёго історічны роботы, як, наприклад, „Утцюзнина, ґаздувство і прошлость югокарпатскых Русинув‟ (1923), котра была переложена до анґліцького і французского языка. У ёго творчости мож найти лексікоґрафічны і етноґрафічны роботы, котры і до днешнїх часїв не стратили свою цїну: „Глаголиця‟, „Пісні нашых предкув‟ і далшы. В роботї „Першоє і вступительноє слово моє ід честным членам Подкарпатского общества наук‟, ся остро поставив на бік застанцїв русиньского діалекту як основы літературного языка.

Умер 15-го юл 1946-го року в Будапештї.

А. КУЗМЯКОВА, НН Інфо Русин, Народны новинкы Русинів Словакії.

ПРАВДА

ПРАВДА
Правда. Была ? Ци вто ми ся снило ,
Ги кой сонце світила на нас ,
А типирь юй корінє изгнило
Кажут ныні настав такый час.
Я ся дивлю уперто по скінах
Часуник де ун быв , там ся встав,
А при чому туй "нынішні ціны" ?
Світ ся вд сього ще й раз не міняв.
Я закликав на брата: подь брате ,
Поможи , бо не годен им сам
Правду нашу не дати стоптати ...
Брат ми каже : не вірь чудесам.
Пак сусіда м закликав : сусіде !
Подь , бо видиш, яка в нас біда,
Учорашні малесинькі б`іды
Прут на нас гикой чорна орда.
Не “учув” ня сусід , тай не треба.
Здойму рукы вд сятым небесам ,
Та попрошу всевышнього з неба
Обы правду вернув РУСИНАМ!
С.Тудовші

Хыжка наша материнська

Стойит субі у селови,
Ни далеко вд моста,
Хыжка наша материнська,
Ни величка й проста.

Двур широкый, коло хыжи,
Яблоні черишні.
Для худобы хлівиць з боку,
Гурі хлівцьом вишні.

Коло хліва плетениця,
Куш ся называє.
Там ся мече тинґириця,
Коли достигає.

Бывало сь ме й войотили,
Были сь ме бітанґы.
Бо было нас три опрышкы,
У нашої мамкы.

Но товды сь ме были биті,
Прутом по гузиці.
Обы сь ме ни войотили,
Як оты лисиці.

Привучали нас из малку,
На земли робити.
За худобов дозерати,
В вошколу ходити.

Честовати старшу чилядь,
Крайом дорожити.
Ближнього ни обіжати,
До церкви ходити.

Там ся встало всьо як было:
И хыжка на місті.
Но в дворови стало пусто,
Бо мы вже ни вмісті.

Розбігли сь ме ся по світови,
Як оты мурянкы.
Но манит нас фурт уд собі,
Двур нашої мамкы.

Годы наші пролитіли,
Но памнять ни стерти,
Коли спомню вутця з мамов,
Слызу ми ни сперти.
И.Бинячовськый.