День Русинів Словакії: Презідентка апелує, жебы быти гордыма на свою ідентіту.

Уповномоченый звертать увагу на школство

12-ый юн є приятый Світовым конґресом Русинів як День Русинів Словакії. Русинів із той нагоды поздоровила презідентка Словацькой републікы Зузана Чапутова. Зробила так на своїй офіціалній сторінці на сіті Facebook. Текст публіковала по словацькы і по русиньскы.

На Русинів не забыв ани уповномоченый влады Словацькой републікы про народностны меншыны і етнічны ґрупы Ласло Буковскый. Тот так само вже рано придав на своїм фанпейджі статус присвяченый Русинам.

Будьте горды на свою ідентіту
„Довольте мі зажелати вам достойне святкованя русиньской културы, языка і історії і наперек обмеджіням, котры тот рік приніс. Будьте горды на свою ідентіту, културу і язык,“ приговорила ся презідентка ку Русинам.

Словацька презідентка видить і соціалны проблемы, котры за їй словами в припаді Русинів суть і проблемов народностнов. Апелує на то, жебы ся вырівнавали реґіоналны розділы, котры запричінюють міґрацію за роботов а тым і ослабльованя звязків русиньской комуніты.


„Знам, же утримованя і розвиваня языковой і културной ідентіты Русинів комплікує, же найвекше заступліня маєте на северовыході Словакії, часто в найменше розвитых реґіонах. Дослідком тых нерівностей є і міґрація за роботов і з ньов повязане вылюдньованя сел. Тота проблема звыкне быти справила економічна, но в припаді Русинів іде і о проблему народностну. Бо вымушеный одход молодых ослаблює і звязкы, через котры собі комуніта утримує свою културну і языкову дідовизну. Є потребным, жебы сьме ся намагали о вырівньованя економічных розділів меджі реґіонами і про тот народностный розмір. Жебы і малы села, в котрых собі нашы сполуобчане утримують свій язык, звыкы, традіції і културу, могли жыти далше, і жебы сьме наше сполочне културне богатство могли передати далшым ґенераціям,“ написала презідентка Зузана Чапутова.

Чапутова ся Русинам не приговорила першый раз. По русиньскы подяковала за голосы уж почас презідентьскых выборів. В минувшім році загнала поздравне писмо і участникам Світового конґресу Русинів, котрый проходив у Любовняньскых купелях. Там так само звертала увагу на соціалны вопросы, котры суть про Русинів і вопросами народностныма. В септембрі 2019-го року ся в Словацькім народнім музею – Музею Русиньской културы стрітила з представителями Русиньской народностной меншыны, де ся познакомила близше з русиньскыма успіхами і проблемами.

Русины потребують школы
На Русинів не забыв ани уповномоченый про меншыны Ласло Буковскый. Як народ спід Карпат, котрый невыразно, но предці вызначно формуловав середньоевропску історію дефіновав Буковскый Русинів. У своїм статусі припомянув, же Русины потребують школы.


„Як уповномоченый влады єм мав честь за остатні рокы ліпше спознати северовыходну Словакію. Стрітити ся з представителями русиньскых орґанізацій, але і зо жытелями красных русиньскых сел. Кажда народностна меншына має свої шпеціфічны проблемы, котры собі выжадують цілены рішіня. Ідеалізованы і часто уніфікованы образы о меншынах суть лем себекламаньом. Русины про утриманя свойой ідентіты потребують школы, інштітуції, актівну языкову політіку але головно особы, котры суть на своє русинство горды,“ написав Буковскый.

Пережываня народной гордости Русинів і Мадярів є подля уповномоченого інше, но то за його словами нич основне не мінить.

„Мусиме знати, де належыме, знати свою минулость, быти гордыма на нашу комуніту і мати ясны цілі. Певно вірю, же найблизшый перепис населіня вкаже, же про Русинів тоты вартости суть важныма і надалше будуть творителями штоденных історій Словакії,“ закіншів уповномоченый.

ТЕКСТ НАПИСАНЫЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫК
https://www.lem.fm/den-rusiniv-slovakiyi-prezidentka-apeluye-zheby-byti-hordyma-na-svoyu-identitu-upovnomochenyj-zvertat-uvahu-na-shkolstvo/?fbclid=IwAR23h5tFa5KEgdyX8Gb-nC_EIT8MXHnaD2XTdcxy2iiUCilismH4niaxRyI

"Карпаторусини -- це окрема національність, а не субетнос" Павло-Роберт Магочій

Американському історику карпаторусинського походження Павлу-Роберту Маґочію - 75 років.

Павло Роберт Магочі народився 26 січня 1945 року в Енглвуді, штат Нью-Джерсі, США, історик, педагог, професор, академік, ідеолог національного відродження русинів у світі. Автор понад 600 публікацій з історії, політології, бібліографії, соціолінгвістики й картографії, опублікованих англійською, німецькою, французькою, китайською, румунською, українською та іншими слов'янськими мовами. Більша частина робіт присвячено русинам, їх історію та культуру, пише видання «ФЕНІКС-СЛОВО».

Деякі роботи:

Формування національної ідентичності. Підкарпатська Русь (1848-1948), (Ужгород 1994);

Галичина: історико-бібліографічний довідник (Торонто 1983),

«Наші люди: карпато-русини і їх нащадки в Північній Америці» (Торонто 1984);

Україна: історичний атлас (Торонто, 1985 );

Карпато-русинські дослідження: анотована бібліографія (Нью-Йорк 1988-2005);

Русини Словаччини (Нью-Йорк 1993).

Після публікації збірника наукових статей під загальною назвою "Кожен карпаторусин є русином… але не кожен русин є карпаторусином" (Ужгород, видавництво В. Падяка, 2015) Павла Роберта Магочія почали називати ідеологом карпаторусинства, який в перше науково обґрунтував те, що карпаторусини — це окрема національність, а не субетнос українців.



Ось що пише про дане видання відомий український історик з Миколаєва Андрій Блануца:

"Американський історик карпаторусинського походження Павло-Роберт Маґочій із погляду західних наукових традицій та способу мислення пропонує власне бачення націєтворчої окремішности карпатських русинів.

Доволі струнка й лаконічно побудована, книжка є збіркою статтей спільної проблематики. Першу статтю присвячено ненасильницькому міжетнічному співіснуванню народів Карпатської Русі. Територію, яку заселяли карпаторусини (так автор називає Карпатську Русь, бо вона не становила незалежної держави чи окремого адміністративного утворення), Маґочій виокремлює з-поміж інших реґіонів Східної Европи з огляду на етнолінґвістичні риси більшости її мешканців, а не на політичні чи адміністративні кордони.

Друга стаття представляє авторові роздуми щодо проведеної 2006 року в Перемишлі наукової конференції «Чи існує четверта Русь?». Конференція спонукала Маґочія з’ясувати, чи є карпаторусини окремим народом. Відповідь ствердна, бо ця народність, що мешкає на території сучасних Польщі, Словаччини, Румунії, Угорщини, Сербії, Хорватії, Чехії та Закарпатської области України, офіційно визнана міжнародною спільнотою. Та й у науці темі карпаторусинства присвячено п’ять томів бібліографічного видання і два видання енциклопедії з історії, культури та мови русинів усього світу.

Третя стаття стосується традиції автономії на Карпатській Русі. Уперше свої претензії на автономію лідери карпаторусинів висунули австрійському урядові 1848 року в розпал революції та громадянської війни в імперії. Запровадивши воєнний стан, Габсбурґи категорично відкинули ідею такої автономії. Друга спроба увінчалася певним успіхом, коли 1919 року на Паризькій мирній конференції чеські делеґати домагалися визнати Підкарпатську Русь як автономію у складі Чехословацької держави. Обіцянки чеського уряду втілилися в життя у вересні 1938 року внаслідок Мюнхенського пакту. Край автономії поклала окупація Закарпаття, яку здійснили радянські війська восени 1944 року. Нового імпульсу автономії карпатські русини надали під час референдуму 1 грудня 1991 року, коли 78% голосів підтримали ідею автономії реґіону, пише Маґочій. Утім, автономію, яку обіцяв президент Леонід Кравчук, так і не втілив у життя жоден уряд незалежної України.

В окремій статті Маґочій аналізує вплив комуністичного правління на карпатських русинів Чехословаччини. Головним його наслідком стало зліквідування економічної відсталости та географічної ізольованости ціною національної асиміляції. В останній, підсумковій статті автор узагальнює власну арґументацію переконанням, що карпаторусинський народ існує донині."



У травні 2012 року Павло-Роберт Маґочій презентував в Полтавському краєзнавчому музеї власну книгу «Україна — історія її земель та народів». Він є одним з найбільш відомих у світі українських істориків, професор кафедри української історії Торонтського університету, академік Канадської королівської академії наук.

Перше видання своєї книги автор здійснив англійською мовою в 1996 році, а друге — у 2010 році.

Книгу Магочія вважають справжньою революцією в історії України.



21 вересня 2012 року у Будинку вчених НАН України професор Павло-Роберт Маґочій презентував українське видання науково-популярної "Ілюстрованої історії України" видавництва "Критика".

Професор Маґочій уособлює та певною мірою ініціює "методологічний переворот", пропонуючи радше територіальний та мультикультурний погляд на українську історію, а не усталений етно-національний. Це по суті перша книга, що намагається надати місце усім народам та культурам, що коли-небудь проживали на території України.



31 травня 2017 року в читальному залі Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені І. Франка відбулася презентація книги “Євреї та українці: тисячоліття співіснування”. Співавторами її є Павло-Роберт Маґочій та Йоханан Петровський-Штерн – професор Історичного факультету і Центру єврейських студій у Північно-Західному університеті США.

Книга “Євреї та українці: тисячоліття співіснування” це ще один крок до подолання стереотипів та упереджень в українсько-єврейських відносинах.

Нагадаємо, журналісти дослідили, хто ж такі закарпатські русини.
https://goloskarpat.info/boundless/5e2de5d080dd5/?fbclid=IwAR3bAHfWlWPeBCSsj-aIZu26pQ_mBY3vSWuTtJ_BRwDBVv5pDDjm4XccXS0

Григорій Жаткович – першый губернатор Подкарпатської Руси


05. мая 2020
Григорій Жаткович – першый губернатор Подкарпатської Руси
Особнōстї

Даты
5 мая 2020 рока 100 годув од часу назначеня Г. Жатковича першым губернатором Подкарпатської Руси

Родив ся будучный губернатор 2 децембра 1886 года в селі Голубиноє на Подкарпатю у родині новтароша Павла Жатковича. Коли мамці Григорія настав час родити, то дідо Молнар Андрій запряг коні та повюз паніку родити у Мукачово. Они щи не добрали ся до Берегвара (днесь сан. «Карпати»), вже зачали ся роды, и дідо Андрій вернув ся назад, у Голубиноє. Так малый Григорій родив ся у Голубиному в хыжи, де быв нотаріалный уряд и жив новтарош. Теперь там школська столова.

Хрещеный быв малый Григорій у Голубинськуй церьковли священиком Стрипським Иоаном-старшым. Пуд час хрещеня быв присутньый його стрыйко - дуже знамный на Подкарпатю греко–католицькый сященник Юрій (Калман) Жаткович.

У 5 годув малый Григорій вєдно з ушитков фамилійов пушов у имміграцію до Америкы. Його отець Павел Жаткович быв новинарьом и у Америці выдавав новинку «Американскій Русскій вѣсникъ».

Ошколововав ся Григорій у Пітсбурзі и Ню-Йоркови, штудийовав юридичну науку в Пенсілванськум універзитеті. Быв активным діятельом Америцької народної рады угро–русинув, яка добивала ся автономії про Подкарпатську Русь.

Дякувучи америцькому президенту В. Вілсонові, Подкарпатські русины были прийняті до «Середньоєвропейської унії народув», придседательом якої на тот час быв Т.Г.Масарик. Май пуздно рада вырішила приєднати Подкарпатську Русь до Чехії.

Бизувно, на такоє рішеня повлияли два політичеські діятелі: Т.Г. Масарик – будучный президент Чехії и Г.П.Жаткович – будучный першый губернатор Подкарпатської Руси. Велику роль у сьому ділі грав америцькый президент, який добре цімборовав ся из Жатковичом, бо вун добивав ся ученого ступени у тот час, коли В. Вілсон быв президентом Прінстонської універзіты.

7 новембра 1919 года Рада Мініструв ЧСР принимать так називаємый «Генералный статут про організацію адміністрації Подкарпатської Руси, прикапчанов Паризьков мирнов конференційо од Чеськословацькуй республіци». За Генералным статутом вся власть у крайови давала ся адміністратору, якого назначав чеськый уряд.

У августі-місяци 1919 года Г. Жатковича назначают головов Директорії Подкарпатської Руси – першого автономного уряду, а 5 мая 1920 года президент ЧСР Т. Масарик назначат го першым губернатором краю.

Чого м написав про тоты дійства днесь? Майнаперед, памнять про се - велика честь про моє село, про Голубиноє, де Григорія Жатковича тямлять и будуть тямити. Кроме того, именно сесь губернатор принюс у край ту форму правліня, котра впозіровала цивілізованов и мала перспективу на розвой…айбо стало ся так ги сталося…

Микола Рішко
член Русин-клуба

Чому президент Чехословаччини Бенеш віддав Сталіну Закарпаття

З історії ще Підкарпатської Русі, яка під час Другої світової війни, попри міжнародні домовленості, була анексована Радянським Союзом.
З історії ще Підкарпатської Русі, яка під час Другої світової війни, попри міжнародні домовленості, була анексована Радянським Союзом.


Чехословаччина була єдиною країною переможної антигітлерівської коаліції, яка вийшла з другої світової війни з меншою територією, ніж мала до неї. Розмова йде про Підкарпатську Русь, про регіон з площею 14 тисяч квадратних кілометрів і півмільйонним населенням. Як це могло статися?

На початку цієї історії був договір. Здавалося, що це був добрий договір. А добрий договір, як ся говорить, роблять хороші друзі.



Едвард Бенеш (перший праворуч) під час свого першого візиту до Москви в 1935 році (в якості Міністра закордонних справ Чехословаччи), Йосип Сталін, В'ячеслав Молотов – Нарком з закордонних справ (крайній з ліва).

Як тільки частина визволеної території перестає бути зоною воєнних дій, на цій території наступає юрисдикція чехословацького уряду. У понеділок, 8 травня 1944 року, за рік до капітуляції німецької військової сили, про це домовились в Лондоні представники чехословацького уряду у вигнанні та уряду Радянського Союзу.

Зоною, вільною від воєнних дій, згідно договору, вважалася територія, яка знаходилась на відстані 50 км від фронту і майже співпадала з тилом наступаючої армії.

Одночасно, 70 років тому, Президент Едвард Бенеш пробував підписати подібний договір і з західними союзниками – членами антигітлерівської коаліції, але з того нічого не вийшло.

Переговори з Радянським Союзом теж не йшли гладко і тривали майже два місяці і в кінці – кінців договір був підписаний. Бенеш особливо піклувався про цей договір, так ніби вже тоді знав, що Словаччина і Чехія будуть звільнена зі сходу, а не заходу. І що з майбутніми визволителями треба наперед встановити правила, які регулюють передачу влади.

Треба сказати, що не пройшло й півроку, як договір почався порушувати, причому досить неочікуваним способом.

Звідки взялася "Закарпатська Україна"

В середині 1944 року почалася карпатсько-ужгородська операція 4 Українського фронту. На протязі двох тижнів радянські війська визволили Підкарпатську Русь, яка до того часу знаходилася під угорською окупацією, а з березня 1944 року – під німецькою окупацією.

Треба, можливо, нагадати, що до війни Підкарпатська Русь була частиною Чехословаччини, її східної провінцією. І відповідно до союзного договору, який був укладений наприкінці 1943 між СРСР і Чехословаччиною, терміном на 20 років, обидві сторони зобов'язалися відновити кордони, які мала Чехословаччина до Мюнхенського зговору. Тобто з Підкарпатською Русю, як її невід'ємною частиною.

Перша ознака того, що щось в корені міняється, був наказ Йосипа Сталіна від 28 жовтня 1944, в якому було урочисто оголошено, що радянські війська напередодні "отримали на території Чехословаччини контроль над столицею Закарпатської України - Ужгородом".

Раптом тут почали оперувати новим поняттям "Закарпатська Україна", хоча такої адміністративно - територіальна одиниці в Чехословаччині ніколи не існувало.

Наступний крок також викликав стурбованість у чехословацького уряду в вигнанні. Радянське командування розділило край на дві зони. "Радянська зона", в якій опинилися найбільші міста Ужгород і Мукачево, була оголошено зоною військових дій, хоча фронт відійшов від них на відстань більшу ніж 50 кілометрів. Менша частина краю увійшла у "чехословацьку зону".

Відповідно, до угоди від 8 травня 1944 року, в ті частини регіону, в яких військові дії вже не відбувались, приходив представник чехословацького уряду з супроводом і створював в адміністративних одиницях - національні комітети, які мобілізували чоловіків у чехословацькі військові частини, а також організувати життя на звільненій території .

Лондон послав до Ужгороду Франтішка Нємца, Міністра економічного відновлення Уряду Чехословаччини у вигнанні та генерала Антоніна Гасала. Проте, радянське командування не пустило чехословацьку делегацію в Ужгород, а визначило для неї інше місце перебування, менш значиме місто Хуст.

Радянська комендатура і в "чехословацькій зоні" робила все можливе і не можливе, щоб паралізувати роботу національних комітетів, що почали з'являтися. Запанувало двовладдя. Через кілька тижнів на конференції в Мукачеві емісари Москви створили Комуністичну партію Закарпатської України. Своїм головним завданням новостворена партія вважала "возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною". Шило на кінець – то вилізло з мішка. "Москва таким способом запланувала анексію східної провінції ЧСР, Підкарпатську Русь", - стверджує русинський історик Іван Поп, який зараз живе в Чехії.

Кому служив Іван Туряниця

Зовні, однак, здавалося, що Москва немає ніякого відношення до того, що відбувалося на Підкарпатській Русі, не має нічого спільного з "Закарпатською Україною". Винні в цьому "масові і спонтанні рухи місцевого населення", русинів, які борються за своє право на самовизначення. Так пояснювало ситуацію чехословацькому представнику Нємцу радянське командування, а пізніше Сталін – Бенешу. Якщо використати сучасний словниковий запас, то проукраїнські, а точніше прорадянські дії в Підкарпатській Русі можна було б назвати сепаратистськими. Немєць був здивований, коли дізнався, що ці сепаратистські дії проводив надпоручик Іван Туряниця. Той Туряниця, якого йому прикомандирував як консультанта, знавця місцевих умов, особисто генерал Людвіг Свобода, командир 1-го Чехословацького армійського корпусу.

Хто такий Туряниця? Родився в селі Ряпидь (зараз Хустський район). Спочатку вивчився на сажотруса. У 1925 році став членом Комуністичної партії Чехословаччини, яка в той час почала діяти і в Підкарпатській Русі. Незабаром очолив місцеві червоні профспілки¸ а потім і місцеву партійну організацію Компартії Чехословаччини. На протязі 1930-1933 роках навчався в Харківському комуністичному інституті журналістики. За останніми даними українських істориків, якраз в той час він був завербований розвідкою НКВС. За її дорученням в 1942 вступив до чехословацької військової частини, яка в той час формувалась в Бузулуку. Служив в якості комісара.



Іван Туряниця (1901 - 1955), ключова фігура у здійсненні сценарію анексії Підкарпатської Русі.

Туряниця прибув у Хуст, де знаходилась чехословацька делегація, але знаходився там не довго.

Вже 4 листопада 1944 повертається в Мукачево, щоб відвідати нібито хвору маму. З групою соратників (офіцерів і унтер-офіцерів) почав організовувати комуністичну конференцію.

Швидко засновується Комуністична партія Закарпатської України на чолі з Туряницею. Був оголошений план "возз'єднання" Закарпаття з Радянською Україною. Малася на увазі Підкарпатська Русь, яка впродовж століть належала до Австро-Угорської імперії і після її розпаду ввійшла до складу Чехословаччини.

Події набирають швидких обертів. Наступного тижня, 26 листопада 1944 року було проведено перший з'їзд національних комітетів Закарпатської України. Понад 600 делегатів (як потім виявилося, ретельно відібрані радянські комендатурою) одноголосно схвалили (під управлінням агентів НКВС) Маніфест (написаний у Москві) про "возз'єднання" Закарпатської України з Радянською Україною.

За свідченнями очевидців хтось з делегатів з'їзду ще до голосування, запитав, чи не краще б таке серйозне питання винести на референдум. Невідомого сміливця заставили замовчати.

На з'їзді було створено Національну раду на чолі, а як інакше, з Іваном Tуряницею. Його ентузіазм, навіть, перевершив помірковані сподівання роботодавців.

Було введено, з негайним вступом в силу, на всій території краю московський час замість середньоєвропейського, а символами нової маріонеткової держави проголошено національний гімн і прапор СРСР!

Туряниця однак, пішов ще далі і декретом новоутвореної Національної ради створив народні дружини, свого роду збройні сили Закарпатської України. Вони мали допомогти в "об'єднанні всіх українських земель", тобто тих земель, де живуть русини. Туряниця мав на увазі Пряшівський край в Словаччині (аж до Попраду!), галицьку лемківщину (південно-східну Польщу), Mарамориш в Румунії і частина території Угорщини до Дебрецена.

Велика помилка Бенеша

Згідно думки Івана Попа, Закарпатська Україна мала відіграти роль маріонеткового міні-державного буфера між чехословацьким урядом у Лондоні та урядом СРСР.

На початку грудня 1944 Туряниця особисто попросив Нємца виконати рішення 1 з’їзду Народної Ради. Немєць відмовився підкоритися йому, пославшись на договір про союз з Радянським Союзом та угоду від 8 травня 1944 року на здійснення влади на звільненій території. Туряниця пішов далі. Національна рада Закарпатської України, в ультимативній формі, зобов’язала чехословацьку делегацію протягом трьох днів покинути Підкарпатську Русь.

Потім від імені Національної ради Туряниця направив листа Бенешу до Лондона із заявою, що Карпатська Україна виходить із складу Чехословаччини. Бенеш відмовився спочатку примиритися з цим, але в кінці грудня 1944 року він вже зрозумів, що Підкарпатська Русь, ймовірно, безповоротно буде анексована Радянським Союзом. "Президент і уряд може лише константувати, - заявив офіс Бенеша, - вони не мають можливість здійснювати суверенітет на Підкарпатською Русю, але при цьому вони не мають право відмовитися від неї." Послу Радянського Союзу в Лондоні, Бенеш направляє протест на незрозумілі дії в Підкарпатській Русі, але з Москви, від Наркома з закордонних справ В'ячеслава Молотова отримав дуже прохолодну відповідь.

Президент Чехословаччини явно не хотів, щоб під кінець війни дійшло до дипломатичного скандалу з великим союзником і, щоб у того появились недобрі думки. Проте, ще в 1939 році, а потім і в серпні 1941 року – для того, щоб отримати прихильність Сталіна, зізнавався в розмовах з тодішнім радянським послом Іван Mайським, що він розглядає можливість післявоєнного приєднання Підкарпатської Русі до СРСР.

Сталін на то довго не реагував, він відкладав розмову до того часу, поки справа не дійде до критичної ситуації. Згідно з даних, недавно відкритих, російських архівів, ще в 1942 році при МЗС СРСР була створена робоча група для встановлення післявоєнних кордонів СРСР, передбачалась анексія Підкарпатської Русі. Це була відповідна реакція на невизначеність Бенеша до долі Підкарпатької Русі.

Бенеш, через свого близького соратника Едварда Tаборського пояснив свої дії: "Підкарпатська Русь після війни може належати тільки нам чи Росії, Головне, щоб вона не належала Угорщині."

Це, звичайно, цікаво в тому сенсі, якщо звернути увагу на те, про що говорив лідер КПЧ, майбутній президент Чехословаччини, Клемент Готвальд, у той час, в Москві. "Майбутня Республіка буде країною чехів, словаків і карпатських українців, буде країною народною і слов’янською", - говорив Готвальд до листопада 1944 року. Але трохи пізніше в розмові зі Сталіном, на його пряме запитання, відповів, що "Підкарпатська Русь може приєднатися до Радянського Союзу". Таким чином, Сталін на початку 1945 року дав Бенешу ясно зрозуміти, що, якщо в питанні Підкарпатської Русі він буде робити перепони, то в Москві вже підготовлений замість нього наступник, який у всьому згоден зі Сталіним. І що в своїх територіальних претензій може піти набагато далі.



Історики звертають увагу на те, що Бенеш боявся прецеденту - розділення території Чехословаччини після її визволення Червоною Армією. Тому послу в Москві Зденеку Фірлінгеру було доручено інформувати радянський уряд про дві умови, при яких буде віддано Підкарпатську Русь. По-перше, це має відбудеться після війни і має бути затверджено Чехословацьким парламентом. І, по-друге, радянський уряд має дати гарантії, що не поступить з Словаччиною так, як поступає з Підкарпатською Русю. Відповідь була дана самим Сталіним, який погодився з Бенешом, хоч в той же час "між рядками" знущався з Президента. Знову був посилання на право народів на самовизначення, а з Бенешом погоджувався тільки в одному: остаточне вирішення питання про Закарпатську область почекає, поки не настане слушний час.

"Ігри" навколо Пряшівського краю

Наскільки тоді була реальна загроза поділу Словаччини та приєднання її східної частини до Радянської України, і таким чином до СРСР?
Цим питанням займалися декілька словацьких істориків. Це: Маріан Гайдош (Marián Gajdos), Міхал Смігел (Michal Smigel) та Іван Ванат (Ivan Vanat).
Згідно досліджень Смігела, в кінці 1944 року і на початку наступного року з території Підкарпатської Русі до північного сходу Словаччини, при допомозі радянської розвідки, почали проникати групи агітаторів, які агітували місцеве населення приєднатись до "Закарпатської України".
"Підписні акції були проведені в різних місцях і селах регіону", - каже Смігел. "Здійснювались ці акції дуже часто під тиском і погрозами".

Нарешті, 1 березня 1945 року, у звільненому Пряшові зібралися делегати з Старої Лабовні, Сабінова, Бардейова, Гуменного, Mіжлаборця (Medzilaborce), Сніни, Свидника і Стропкова. Вони створили Українську Народну Пряшівську Раду, яка у своїй резолюції вже тоді виклала своє бажання про приєднання частини території Словаччини до СРСР.

Керівником Ради вибрали вчителя Василя Карамана, який був, ймовірно, співробітником НКВС. Його група діяла за сценарієм, який раніше вже був випробуваний в Підкарпатській Русі. "Чи не найбільш важливим було те, що русинів з північно-східної Словаччини почали раптом репрезентувати, як українців і українською національною меншиною", - говорить Смігел. І все цю територію почали називати "Пряшівська Україна"

Микита Хрущов, у своїх мемуарах, які були опубліковані після його смерті, стверджує, що приблизно в той час Київ відвідала делегація від північно-східної Словаччини. "Вони попросили, щоб їх територія була приєднана до Радянського Союзу", згадував Хрущов, який в 1945 році був найвищим партійним і урядовим керівником України. Він відповів словацьким русинам, що навряд це можливо, так як це буде боляче чехам і, особливо, словакам. Після від’їзду делегації Микита Сергійович зв'язався зі Сталіним. Той уже мав "повні зуби" від спонтанних ініціатив Туряниці. З Мараморишського округу Румунії він тільки що отримав звернення таємного Національного комітету про приєднання до Закарпатської України. З Угорщини прийшла звістка, що Туряницьові народні дружини зайняли декілька прикордонних сіл корінних народів. "Зупини того зухвальця, його ініціативи вже не потрібні", - сказав Сталін Хрущову.

Що стосується Пряшівського краю, то Сталін, можливо, міг мати і інші причини: Бенеш вже був слухняним Наприкінці березня 1945 року, в Москві, відбулися радянсько-чехословацькі переговори на вищому рівні. Бенеш під час переговорів підтвердив, що приєднання "Закарпатської України" до СРСР вважає нормальним і знову повторив, що все буде офіційно закрито, після звільнення Чехословаччини, законно обраним парламентом.
Цілісність оновленої Чехословаччини, таким чином, буде забезпечена, так думав її Президент. Правда, вже без східної провінції...

Подарунок визволителю Генералісимусу

Звільнення території Словаччини вже відбувалось згідно угоди від 8 травня 1944 року. Звичайно, траплялися і певні ексцеси, такі, як самовільна реквізиція іноземної власності радянськими солдатами, зустрічалися з їхнього боку і акти насильства щодо цивільного населення тощо. Але за це командири суворо карали.

Радянське командування, навіть, скоротило зону військових дій, щоб землі за фронтом могли брати під своє управління чехословацькі державні та громадські органи, в даному випадку, національні комітети. Командування 40-ї армії, звузило зону свого впливу з 50 до - 25 км.

У відповідь, 4 квітня 1945 року чехословацький уряд позитивно відповів на проблему "Закарпатська Україна": "Уряд сподівається, що це питання буде вирішене демократичним шляхом згідно проявленої волі карпатсько-українського народу". Так було записано в Кошіцькій державній декларації.

Вже 25 червня того ж року чехословацька делегація (Володимир Клементіс і Зденек Фірлінгер) підписали у Москві угоду про включення "Закарпатської України" до складу Української РСР, тобто до – СРСР.

Цікаво, що відповідний договір на фундаментальну зміну національних кордонів Бенеш підписав тільки у вересні 1945 року і цей договір тимчасові національні збори, тобто чехословацький парламент, ратифікували тільки через два місяці після підписання. Новий радянський кордон, навіть, був встановлений західніше затверджених домовленостей, так що СРСР ще отримав залізничний вузол Чоп, який знаходився на території Словаччини.

Чому такі поступки? Згідно думки чеського історика Карла Каплана – це був подарунок Сталіну – визволителю для того, щоб отримати підтримку Москви і вигідну позицію в переговорах з польським урядом про спірний Тешенський край.

Водночас до Угоди з Москвою був підписаний таємний протокол про взаємне переселення народів між Чехословаччиною та СРСР. З словацьких районів, які Туряниця хотів приєднати до Радянської України, поступово було переселено майже 12 тисяч чоловік, в основному русинів. Вони населяють зараз область, яку після повернення до метрополії залишили волинські чехи.

Урочисте повернення Лекаровець

Наша історія має й епілог. Перша річниця визволення Братіслави Червоною Армією святкувалась дуже урочисто. Скрізь висіли портрети Генералісимуса Сталіна, проводились мітинги і демонстрації вдячності визволителям. Здавалось, що іншу сторону це не тільки потішило, але й спонукало до добрих справ. Всі газети 7 квітня 1946 повідомили про "подарунок радянського уряду Словаччині". Причиною цього була дипломатична нота посла СРСР Валеріана Зоріна, яка була подана найвищим чехословацьким чиновникам. В ній говорилося про повернення частини прикордонних земель в околиці Лекарт, сьогодні це село Лекаровице на сході Словачинни, Чехословаччині. Радянський Союз відмовлявся від них.

Тодішнє розвідувальне управління Словаччини розкрило деякі подробиці. З них випливало, що Москва наказала своїй делімітаційній комісії, щоб демаркацію кордону між СРСР і Чехословаччиною здійснили на відстані 1 км на околиці села Лекаровице так, щоб село і прилегла територія залишилась на чехословацькій стороні.

Деякі газети вже в той день поспішили з коментарями. "Ця подія була радісно прийнята, особливо в Словаччині", - написала газета Демократичної партії "Час", - "це сприйнято з почуттям щирої подяки великому слов’янському народу, і особливо тому, що це рішення було прийняте після встановлення кордонів між двома країнами". Ні слова про те, що Лекаровице були до війни в адміністративних межах Словаччини. І, звичайно, нічого про те що, в червні 1945 року Словаччина (і вся Чехословаччина) втратила місто Чоп і дванадцять навколишніх сіл.

Між іншим, передана Чехословаччині територія була набагато меншою ніж Чоп і його околиці.

Родинний архів Перені

ДВА ЖИГМОНДА – ДВА ПЕРЕНІ

Родинний архів Перені, зберігається в Державному архіві Закарпатської області й вміщує дані з 1400 по 1944 рік. Саме з джерел цього архіву дізнаємося, що з 1321 року із роду Перені вийшло 35 головних наджупанів. Прізвище Перені вони прийняли у 1240 році, після того як угорський король Андраш ІІ передав у власність родині місцевість Перен, що в комітаті Абауй.

У день, 15 березня, коли угорці відзначать своє національне свято, початок визвольної боротьби проти Габсбурзької імперії, хочеться згадати й про нашого земляка Жигмонда Перені, видатну особистість революції 1848-49 роках. Її початкова фаза відзначалася падінням старих володарів – відставкою канцлера Меттерніха в березні і зречення імператора Фердінанда в грудні 1848 р. – і впровадженням численних реформ, найважливішою і найглибшою з яких стало скасування кріпацтва.

Жигмонд Перені народився у 1783 році в родинному маєтку, розташованому недалеко від Берегсасу -в Берегордові. Заможні батьки виховували і навчали здібного юнака відповідно їх рангу, це дало свої плоди, вже в 25-річному віці він становиться головним нотаріусом Березького комітату. В тому же 1808 році, на зібранні Державних Зборів, вже в якості депутата угорського парламенту, він голосує за надання військової допомого Австрії у зв’язку з наполеонівськими війнами. З цих пір його кар’єрна сходинка стрімко йде в верх. У 1814 році нашого земляка обирають наджупаном Березького комітату, а в 1825-27 роках він знову депутат Національного парламенту, де співробітничає з політиками-реформатами. Будучи опозиціонером, завдяки вірності ідеям, намісник угорського короля Йожеф в 1830 році призначає Жигмонда Перені королівським радником. Під час створення першого уряду Лайош Баттяні запропонував йому міністерське крісло, але він відмовляється. І робив це неодноразово, вважаючи що на інших, менш значимих, він принесе більше користі. Крім того, барон виконував обов’язки наджупана Угочанського комітату.

Він був серед тих, хто на засіданні Державних Зборів проголосував за Унію Угорщини із Трансільванією. З 14 липня 1848 року він віце-спікер, а з жовтня - спікер парламенту. 14 квітня 1849 року, вже в Дебрецені, відбулося історичне засідання Державних Зборів, де було прийнято рішення про детронізацію Габсбургів та проголошена незалежність Угорщини. Саме під цими документами стоїть і підпис Жигмонда Перені. Він розумів відповідальність і небезпечність таких кроків, тому ще 30 листопада 1848 року, задовго до капітуляції основних сил угорської армії під Вілагошем, барон Перені написав заповіт, де дає розпорядження щодо розподілу свого майна. Цей документ зберігається у родинному фонді баронів Перені (ф. 60. од. зб. 921) у вище згаданому архіві.

13 серпня 1849 року, Жигмонда Перені було заарештовано в замку Богош, розташованому в області Бігор в Угорщині. Мав можливість втекти, але не зробив цього. Перед судом визнав всі свої вчинки. Його було засуджено до смертної кари через повішення. Смертний вирок здійснено 24 жовтня 1849 року в Пешті, тіло мученика поховано на кладовищі по вулиці Керепеш. Ось такий життєвий шлях нашого земляка, якій відійшов у вічність. З нагоди 53-х роковин страти арадського великомученика, 24 жовтня 1902 року, на фасаді родинного маєтку в Берегордо була встановлена мармурова меморіальна дошка Жигмонду Перені. Як часто водиться, нова влада Чехословаччини її демонтувала, вже бронзова, меморіальна дошка була встановлена у 1999 році. До речі, колись Мужіївська вулиця мала назву – Жигмонда Перені. Може, варто, повернути стару назву?

Ще один Жигмонд Перені, хоча народився 25 листопада 1870 р. в Пешті, його життєвий шлях теж тісно пов'язаний з нашим краєм. Блискучий початок кар’єри, відтак у 1902-1913 роках очолює одну з найбільших жуп Угорщини – Марамороську. Досвід управлінця згодився і на посаді державного секретаря міністерства внутрішніх справ. Під час Угорської соціалістичної революції опинився у в’язниці, а після звільнення Жигмода Перені призначаю міністром внутрішніх справ. Саме в цей час стає керівником впливової іредентистської групи Національний союз (Magyar Nemzeti Szovetseg). З 1928 року очолює Світову раду угорців. У 1931 році його обирають в парламент від Спішського округу, де він розпочинав свою кар’єру окружного начальника. Згодом стає віце-спікером верхньої палати, а в 1933 році отримує почесний титул – зберігача святої Корони. Він приймає учать у Державних Зборах Угорщини, які 22 червня 1939 року прийняли Закон «Про з’єднання підкарпаторусинської території з Угорською державою». А перед тим, 17 березня 1939 року угорський прем’єр-міністр, теж з підкарпатськими коріннями, Пал Телекі на засіданні ради міністрів наголосив, що уряд має намір надати автономію щойно здобутій території. Він прагнув, щоб майбутня підкарпатська автономна територія стала зразком для решти «втрачених угорських земель» в наслідок Тріанона. В цей час Жигмонд Перені займає посаду державного секретаря в Ужгороді і лише 28 червня 1939 року він призначається регентським комісаром Підкарпаття. Саме йому можна дорікати, що наш край так і не отримав обіцяної автономії вже в складі Угорщини. До слова, вона надавалася ще в часи Каролі, який проголосив про створення окремої політичної одиниці – Руської країни (закон №10 1918 року). Не виступив Пал Телекі і на засіданні угорського парламенту, яке відбулося23 липня 1940 року, саме тоді зачитали законопроект про автономію (його надрукували деякі русофільські видання нашого краю). Не виступив, бо не підтримав його, до речі, це була перша й остання спроба ухвалити закон про підкарпатське самоврядування.

Слід нагадати, що при Жигмунді Перені, 17 липня 1939 року, сформувалася адміністративно-територіальна система краю: нотарський уряд у великих селах та дільничний нотаріат, якій об’єднував кілька малих сіл; округ – експозитура – регентський комісаріат. Експозитур було три: Ужанська, Березька (центр в Мукачеві) й Марамороська. Це не влаштовувало русофільських лідерів на чолі з Андрієм Броді. Виник конфлікт, в наслідок якого Жігмонд Перені, 12 вересня 1940 руку, був відкликаний до Будапешту. Там, 18 березня 1946 року помер.

Щодо унікального родинного архіву Перені, то частково він був досліджений відомим закарпатським істориком Д. Чотарі і виданий на угорській мові. Варто цю працю перевести на українську мову і теж видати, архів же унікальний і цікавий.

Валерій Раз
На изображении может находиться: 1 человек, стоит
гулов, історик-краєзнавець

На зведення будівлі нинішньої Закарпатської ОДА витратили 17 мільйонів чеських корун

На зведення будівлі нинішньої Закарпатської ОДА витратили 17 мільйонів чеських корун
03.10.2019 post 233 Views
[Total: 0 Average: 0/5]
Нинішня будівля Закарпатської обласної державної адміністрації та обласної ради, безперечно, є окрасою Малого Ґалаґова в Ужгороді. Навіть сьогодні її розміри, чітка і лаконічна геометрія, внутрішнє оздоблення, цікаві деталі вражають, а уявіть, якою грандіозною ця споруда здавалася мешканцям Ужгорода тоді, коли її тільки-но побудували – у 1936 році.

Живі історії, більше ексклюзивних новин читай тільки у газеті «Неділя Закарпатські новини». Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 09653
Нині ми зібрали 10 історичних фактів, які ви навряд чи знали про будинок Земського уряду Підкарпатської Русі, спроектований братиславським архітектором Ф.Крупкою, пише Про Захід.

У якому ресторані в Ужгороді ресторані на День Павла проводилися бали
1. Зведення будівлі Земського уряду почали у вересні 1932 року, а закінчили – у червні 1936-го. До того Земський уряд Підкарпатської Русі 17 років не мав власної будівлі, частина відділів працювала у споруді на куті нинішніх вулиць Ракоці і Бращайків.

2. Проводила будівництво чеська фірма «Lanna», яка була генеральним підрядником і витратила на спорудження будівлі Земського уряду 17 мільйонів чеських корун – в середньому по 170 Кч на 1м.кв забудови. В цю ціну також входили роботи з формування території навколо нової будівлі, зокрема саме тоді заклали обриси скверу позаду будівлі та величезної клумби перед нею.


3. Під час зведення будівлі Земського уряду фірма «Lanna» використала 2,5 мільйона цеглин, 350 вагонів цементу, 35 вагонів заліза, 45 вагонів інших матеріалів.

4. В оригіналі будівля була проектована і побудована так, що в ній мали знаходитися рівно 600 кабінетів. Скільки їх є зараз – невідомо.

5. У 1936-му в будівлі було рівно 700 дверей, 890 вікон (на них пішло 6.200 м.кв скла) та 1600 лампочок.

6. Опалювали будівлю двома котлами, які працювали на дровах. Для того, щоб обігріти усі приміщення, лише за один зимовий день потрібно було використати цілий вагон дров.

7. У будівлі Земського уряду діяла власна телефонна станція, яка обслуговувала 140 апаратів. Була у чиновників навіть послуга телефонного диктофону: чиновник дзвонив машиністкам (їх працювало в уряді 5-ть) і надиктовував потрібну інформацію, яку машиністки швидко видруковували. Земський президент мав окрему панель з 10 кнопками, які з’єднували його з керівниками урядів (управлінь). Він міг поговорити з кимось одним, або з усіма одразу, причому трубки тримати не мусив, бо в панель був вмонтований гучномовець. Таким чином вже у 1936-му в будівлі Земського уряду проводили аудіо-конференції.


8. Телефонна станція була не єдиною технічною новинкою в будівлі Земського уряду. Так, всередині була обладнана автоматична пожежна сигналізація, яка реагувала на збільшення температури у приміщеннях. Працювала «централа годинників», яка забезпечувала правильний хід годинників у будівлі. Усі сейфи в приміщеннях були обладнані спеціальним протиграбіжницьким обладнанням «Трезо». А в холі працювало диво техніки – ліфт патерностер.

9. Є хибне уявлення, що в будівлі Земського уряду працював губернатор, обов’язки якого в той час виконував Костянтин Грабар. Але канцелярія губернатора там не знаходилася, він працював у будівлі жупанату. Натомість у новій будівлі господарював земський президент Антонін Розсипал.

10. Урочисте відкриття будівлі Земського уряду відбулося 10 червня 1936 року й ознаменувалося великим скандалом, бо урочистості пройшли без церковного освячення. Єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка тоді заявив, що все одно освятить будівлю, але пізніше – коли у ньому займе місце сойм Підкарпатської Русі.


Ну а наостанок трохи про родзинку тодішньої будівлі Земського уряду і нинішньої будівлі ОДА – ліфт патерностер. Навіть нині він викликає захват у туристів, дорослих та малих гостей будівлі, що вже й казати про ті часи, коли про таке диво техніки мало хто й чув. Аби відчути атмосферу того Ужгорода, пропонуємо прочитати невеличкий фейлетон, розміщений в газеті «Русскій народный голосъ» за 1936 рік.





Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»